Вікторія Арлен і її двоє братів були трійнята.

У дитинстві вона любила танцювати і захоплювалася спортом. Іншими словами, вона росла життєрадісною і енергійним дитиною.

Однак, коли їй було всього 11 років, Вікторія почала відчувати схожі на грип симптоми. Вона кілька разів втрачала свідомість і захворіла на пневмонію.

Всього через два тижні вона виявилася паралізованою нижче пояса.

Її тіло поступово переставало слухатися. Сильне запалення головного і спинного мозку зруйнувало її життя.

Сім’я нічим не могла їй допомогти. Їм залишалося лише спостерігати, як Вікторія втрачає здатність говорити, є і рухатися.

Але на цьому її неймовірна історія не закінчується. Те, що сталося чотири роки по тому, потрясло членів її сім’ї і лікарів.

У 2006 році, коли Вікторії було 11 років, вона впала в кому, спочатку захворівши на грип.

Вона не могла рухати руками, ковтати і підібрати слова, коли хотіла щось сказати.

Здавалося, ніби хтось відключив джерело живлення від плати, яка контролювала її мозок. Сили покидали її.

Потім все згасло.

Вікторія прожила майже чотири роки «замкненою» всередині свого тіла.

Лікарі говорили сім’ї, що вона знаходиться у вегетативному стані. Її годували через трубку.

Батькам сказали, що їх дочка навряд чи коли-небудь видужає.

«Ми втратили її», – говорила її мати Жаклін.

Ніхто не знав, що Вікторія чула своїх близьких, коли вони приходили відвідувати її в лікарню.

Через два роки після того, як вона впала в кому, вона прокинулася, але як і раніше не могла поворухнутися. Вона чула голоси рідних і лікарів і хотіла заговорити, але тіло відмовлялося слухатися.

Вікторія не могла сказати, що вона відчувала.

прогноз лікарів

За словами лікарів, Вікторія страждала від поперечного міеліта, гострого запалення спинного і головного мозку.

Вона чула, як лікарі говорили її сім’ї, що її мозок мертвий, що вона залишиться у вегетативному стані на все життя.

«Але мої батьки не переставали вірити в мене. Вони переобладнали одну з кімнат в нашому будинку в Нью-Гемпширі під лікарняну палату і продовжували доглядати за мною. Мої брати розмовляли зі мною, розповідали, що відбувалося за межами моєї кімнати. Вони давали мені сили боротися за життя і сподіватися на одужання. Вони не знали, що я їх могла чути, а я їх чула », – згадує Вікторія, згідно« ESPN ».

У 2010 році Вікторія повністю вийшла з вегетативного стану.

На початку грудня 2009 року вона змогла подивитися в очі матері. З тих пір їй поступово ставало краще. Спочатку вона почала рухати пальцем, потім з часом вона змогла вже махати рукою. Зрештою, вона стала вимовляти окремі слова, а потім і цілі речення.

Вона почала сама є: спочатку це був пудинг, а через чотири роки вона з’їла перший за багато років стейк. У Вікторії з’явилися сили тримати в руках свій перший мобільний телефон, завдяки чому вона дізналася про Facebook.

Але, незважаючи на неймовірні поліпшення здоров’я, вона як і раніше не могла поворушити ногами.

Лікарі Вікторії говорили їй, що запалення спинного і головного мозку завдало непоправної шкоди її здоров’ю: вона залишиться паралізованою нижче пояса на все життя.

Кожен фахівець, до якого вона зверталася, говорив їй лише одне: «Ви повинні навчитися користуватися інвалідним візком».

Вuсміювали її інв@лідність

Але Вікторія може похвалитися величезною силою волі, якої немає у багатьох інших людей. Вона подолала в житті багато труднощів.

Коли лікарі сказали їй, що вона ніколи не зможе ходити, вона відмовлялася їм вірити. Вона не була згодна з тим, що їй доведеться провести решту життя в інвалідному кріслі.

Незважаючи на свій позитивний настрій, Вікторія не змогла довчитися в школі. Коли вона повернулася в свою школу в інвалідному кріслі, деякі однокласники дражнили її через це.

Вона дуже хотіла відновити навчання в школі, але після першого дня занять вона більше туди ніколи не поверталася.

Вікторія повернулася додому зі школи, вся в сльозах. В той день батьки пообіцяли їй, що зроблять все можливе, щоб вона змогла знову відчути впевненість в собі.

Вони стримали цю обіцянку, жодного разу не втративши надію.

Вікторія могла тільки сподіватися, що коли-небудь знову зможе ходити.

Висловлювання одного відомого людини досить точно характеризує боротьбу Вікторії: «Оптимізм – це віра, яка веде до досягнень. Нічого неможливо досягти без надії і впевненості ».

Зрештою, в житті Вікторії стався поворотний момент.

Вікторія виросла на березі озера, і вже в ранньому віці вміла плавати. Коли їй було 10 років вона займалася плаванням і брала участь в шкільних змаганнях.

Під час одужання Вікторія думала, що більше ніколи не зможе плавати. Вона вважала, що неможливо плавати, не використовуючи ноги.

Але її брати думали інакше. У 2010 році вони допомогли їй зайти в басейн. Спочатку вона дуже боялася, але незабаром зрозуміла, що плавання – це те, що їй потрібно.

Вона каже, що басейн повернув сенс життя. У воді Вікторія на час забувала про інвалідному кріслі, і до її власного подиву вона стала досить хорошим плавцем.

Більш того, вода давала їй не тільки свободу, а й впевненість.

Влітку 2012 року, в 17 років, Вікторія увійшла до збірної США по Паралімпійських ігор. Вона завоювала три срібних медалей і одну золоту в вільному стилі на дистанції 100 метрів, встановивши новий світовий рекорд.

Після повернення додому з Лондона, вона була відомою по всьому світу: її впізнавали на вулиці, і різні університети запрошували виступити з промовою.

Телеканали й газети брали у неї інтерв’ю – вона стала джерелом натхнення для мільйонів людей по всьому світу.

Але її як і раніше засмучувало те, що вона не могла ходити.

Тому в 2013 році Вікторія переїхала в Сан-Дієго для участі в програмі «Project Walk», яка допомагає паралізованим людям повернути можливість ходити на своїх власних ногах.

«Я з мамою тимчасово переїхала на Західне узбережжя США, в Сан-Дієго, щоб кожен день тренуватися. Ми розуміли, що ця програма здатна мені допомогти, але ми не хотіли жити далеко від сім’ї. Тому ми вирішили відкрити філію програми «Project Walk» на Східному узбережжі. Таким чином я могла тренуватися щодня і досягти своєї мети, а також до нашої програми могли приєднатися всі бажаючі, хто її потребував »- розповідає Вікторія.

Лікарі продовжували сумніватися в можливості Вікторії знову почати ходити.

Один з лікарів сказав батькам Вікторії, що, будь він у такій ситуації, він не «заклав би свій будинок заради такого відчайдушного рішення». У відповідь сім’я саме так і вчинила – вони віддали свій будинок під заставу, щоб мати можливість відкрити програму «Project Walk» в Бостоні.

11 листопада 2015 року Вікторія зробила свої перші невеликі кроки.

Wikipedia

На біговій доріжці встановили спеціальні кріплення, які тримали Вікторію в той час, як її тренери допомагали їй пересувати ноги.

На той час минуло вже шість років з тих пір, як вона прокинулася від коми. Лікарі продовжували наполягати на тому, що вона не зможе ходити.

Не звертаючи увагу на лікарів, Вікторія не пропускала заняття і кожен день тренувалася по шість годин, щоб знову почати ходити.

Повільно, але вірно сила і чутливість поверталася в її ноги. Через якийсь час вона могла вже пересуватися за допомогою милиць.

А через п’ять місяців, 3 березня 2016 року, вона повністю позбулася милиць і могла ходити самостійно.

«Це зовсім не означає, що кожен день дається мені легко. Мені все ще складно ходити і належить ще багато тренуватися. Я ношу фіксатори для ніг, приділяю програмі два-три години на день. А в дні, коли ноги не слухаються мене, на цей випадок у мене в допомогу є коляска або милиці. Але прогрес очевидний », – каже Вікторія

Тільки особистий тренер і сім’я Вікторії знають, які величезні зусилля вона докладає, щоб досягти своєї мети.

«Але воно того варте. Минуло вже 10 років з тих пір, як я можу дивитися людям в очі замість того, щоб весь день бачити тільки їх попи ».

Коли Вікторія вперше піднялася зі свого інвалідного крісла, вона не знала, що думати.

Вона не знала, як люди сприймуть її.

«Але потім я зрозуміла, що це моє життя, а не когось іншого. Можливо, моя історія надихне когось на досягнення поставлених цілей ».

Вікторія знайшла нову себе після 10 років, повних злетів і падінь.

Вона виграла золоту медаль на Паралімпійських іграх, стала керівником спортивної програми на каналі «ESPN», а найголовніше – вона вижила.

Вікторію часто називають «ходячим і мовцем дивом» або «загальним натхненням». Однак на це вона відповідає:

«Я пройшла весь цей шлях не поодинці. Я вдячна всім, хто допоміг і допомагає мені. З кожним днем ​​я стаю ще сильніше. 3-го березня, коли я перший раз встала на ноги і зробила перші кроки, я думала, що це був межа моїх можливостей. Але це був тільки початок ».

Який неймовірний шлях подолала ця сильна, смілива і не втрачає надії жінка!

Найменше, що ми можемо зробити, це поділитися цією історією, щоб вона надихнула якомога більше людей на великі справи!

«Оптимізм – це віра, яка веде до досягнень. Нічого неможливо досягти без надії і впевненості ».

Вікторія, бажаємо тобі величезного щастя і удачі в майбутньому.