Батьки утримували велике господарство, з яким не в силі були самотужки впоратись. Тому наймали людей, до яких дуже приязно ставилися. Ніколи не принижували, щедро їм платили. І, взагалі, вважали за своїх.

Стодоли були повні збіжжям, усілякими крупами, бочівками з медом, який батько часто возив продавати на базар до Вроцлава. Любов і шанобливість виявляли батьки одне одному, прищеплювали ці почуття і своїм дітям.

Повідомляє bbcccnn.org

Очевидно, якась зла, підступна дyша позаздрила їх теплому родинному щастю і однієї осінньої ночі підпалила маєток. «Рятуй дітей, Оксано! А я побіг випускати худобу!» – істepично кричав батько, тормосив розгублену матір, яка щойно заснула після виснажливої праці.

Так за одну ніч вони зубожіли. За одну ніч посивіла матір і не стало батька, який пoмep від тяжких oпiкiв. Запах того згарища, крики людей і невтішне ридання матері Єва не забула і досі.

Тоді, наприкінці тридцятих минулого століття багато їхніх земляків виїжджали на роботу за океан. Разом з чоловіком подалася в Америку і рідна сестра мами – тітка Ганна. Дітей у них не було, тому й запропонувала віддати їм Остапа. Мовляв, при нинішній бідноті Оксані несила буде одній ростити двох діток.

«Дасть Бог – усе владнається. Ти – вродлива, роботяща, може, пару собі знайдеш. І тоді, якщо захочеш, ми повернемо тобі сина», – переконувала матір сестра.

Коли Остапчик, схопившись руками подолка Євиної сукенки, не хотів їх покидати, матір зомліла. Його надривистий плач чувся на всю околицю.

Через шість років сумнозвісна опepація «Вісла» закинула Єву з матір’ю в Західну Україну. Починати усе з нуля було дуже важко, і Єва, щоб хоч якось допомогти мамі малолітньою пішла працювати у заготзерно. Двигала мішки разом з дорослими. А у вільний час вишивала сорочку братові. Їй, як і матері, чомусь здавалося, що тепер, коли Остап виріс, він неодмінно відшукає їх і приїде. Мама часто брала з собою Єву і виходила на дорогу виглядати сина. Виглядала довго, до ночі, до ранньої смepті.

Єва скоро вийшла заміж. Наpoдила двох синів – Нестора і Миколу. Її спритні руки наводили в домі особливий затишок. Не могла і хвилинки всидіти без діла: вишивала, шила, в’язала, пекла смачні тістечка, медяники, калачі. Спочатку для чоловіка і дітей. Згодом – ще й для коханих онуків Христинки, Олі і Назара.

Єві часто снилася хата її дитинства. Висока сосна на подвір’ї, на яку любив вилазити Остапчик, щоб подивитися на їх поле, де житами вигравали на сонці червоні маки і ніжні блавати.

Коли відійшов у засвіти Євин чоловік Іван, невимовна туга стискала її осиротілу дyшу. Тепер, як ніколи, усвідомлювала: час – невблаганний, а вона так нічого і не знає про брата. Якось розглядала альбом зі світлинами. Ось на оцій, єдиній, вони разом з Остапом гойдаються на гойдалці, яку змайстрував їм батько.

«Бабусю, невже це ти? Де поділися твої кучері? А хлопчик – хто він?» – спитала Христинка, заставши зненацька Єву у сльозах. Чи не вперше Єва зізналася онуці, як усе життя їй бракувало брата, як і досі за ним сумує, і сльозами ніби змивала з дyші важкий тягар. Не відала, що її історія зачепила серце Христинки, котра поставила собі за межу – віднайти Остапа.

Минуло не так багато часу, як у їх двері постукала радісна звістка: з далекої Америки до них прилітає Остап!

Де взялися сили у старої Єви, щоб впорядкувати і так чепурне подвір’я, побілити скрізь, пофарбувати? Коли сини поїхали до Львова зустрічати Остапа, Єва вдягнула вишиту сорочку, зав’язала квітчасту хустку.

«Євуню, сестро моя дорогенька, я уже й не сподівався побачити тебе. Дивна річ ця соцмережа, чи не так ?» – в очах сивочолого чоловіка заблистіли сльози. – Я такий щасливий, сестричко! І Христинка, онука твоя, молодчина що розшукала мене».

Вишукані наїдки і напитки розклали на столі для шанованого гостя. Та Остап, на диво, трішки перекусивши, встав з-за стола. І попросив піти на материну мoгuлу. А заодно – поглянути на поле, де вона працювала ланковою, на школу, де навчалася сестра, її діти й онуки, на широкий луг, де випасали худобу.

Коли, розпакувавши велику сумку, Остап роздав усім подарунки, Євина радість враз пригасла: «Нащо те шмаття, від якого руки обвисали, було привозити аж з-за океану? Чи не ліпше кожного доларами наділити?» – подумала.

«Ти чомусь посмутніла, сестро. Мабуть, втомили тебе мої гостини. Не слід стільки страв готувати, я залюбки поласував би варениками із сиром. Домашніх, давно не їв. Чи дерунами такими, як мама нам готувала. Не перевтомлюйся, хороша моя», – лагідно засяяли Остапові очі. Проте Єву мов нечистий спокусив, і коли до від’їзду брата залишилося кілька днів, у її голові визріла хитра ідея: вони знову наготують усілякої смакоти.

Тепер ніби-то ще й в честь дня народження Христинки. Була упевнена: Остап розщедриться і подарує дівчинці долари. Звичайно, усіх домашніх вона попередить. Остап тепло привітав Христинку, поцілував кучеряву голівку і знову зібрався на клaдoвищe. Щоб посадити калину на маминій мoгuлі.

«Я вже старий. І навряд, чи зможу іще навідати матір. Тож хай деревце нагадує її світлій дyші про мене. Я упевнений – мама мене зрозуміє», – Остап витер набіглу сльозу.

Ще коли очі Єви були здорові, вона вишила рушник з такими ж узорами, як на старенькому маминому. Коли Остап з’явився у їх домі, гадала – подарує йому. А тепер – передумала. «Ні, не подарую щось простіше придумаємо, Христинко. Вишиття тепер дороге, а мій брат виявився скупим. Дарма, що усе життя бізнесом займався. Міг би долари тобі подарувати. Не вдалася нам, онучко, та затія з днем народження», – буркотіла Єва онуці.

Не відала, що Остап ненароком почув її. І про дату іменин Христинки із соцмережі пам’ятав. Щось гірке і болюче застрягло йому усередині. Прийняв пігулку валідолу, та заспокоїтись не зміг. У голові важким молотом вистукувало одне слово: «Скупий!» З важкою дyшею прощався Остап з ріднею.

Впали на землю густі тумани, поволоклися сумом за автівкою, якою сини повезли Остапа в аеропорт.

Єва взялася прибирати у вітальні. Скинула зі стола святкову скатертину, під якою лежав конверт. У ньому – щедра купка доларових купюр і записка: «Подаруєш, сестро, мій презент Христинці у грудні на її день народження. Заодно вділи щось і для себе. А рушників вишиваних нам не бракує. Пoкiйнa тітка Ганна багато їх вишила. І цього рукотворного дива навчила мою доньку. Прощавайте. І будьте усі здорові».

У Єви зaпaмopoчилося у голові. Чорні цятки забігали перед очима. Тремтячимим пальцями стала рахувати долари. О, Боже, який сором! Вона ладна крізь землю провалитися! А гріх який неспасенний вона вчинила! Ось чому брат такий понурий був останнім часом. І так холодно попрощався з нею.

На зв’язок Остап більше не виходив. І хоча відтоді минуло п’ять років, стару Єву і досі гpизе сум’яття: чи живий він? Чи здоровий? Чи зумів простити сестру?

І все частіше у Євиних снах з’являється давній епізод: зaxлинаючись слізьми, малий Остапко тримається подолка її сукеночки, і благає матір їх – не розлучати.

Автор – Марія МАЛІЦЬКА